Стихи Сухомлинского

Стихи и рассказы В.А. Сухомлинского, школьная программа, 3-й класс.

«Я був на далекій чужині…»

 

Я був на далекій чужині,

Там небо таке ж голубе,

Та тільки нема Батьківщини,

Нема там, Вітчизно, тебе,

 

Бо в ріднім краю над землею

Чистіша і глибша блакить.

І сонце Вітчизни моєї

Яскравіше в небі горить.

 

Я слухав пісні на чужині —

Хороші думки в тих словах,

Але то не крила орлині,

Що є в наших рідних місцях.

 

Василь Сухомлинський

 

***

ПОКИНУТЕ КОШЕНЯ

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

***

КУЛЬБАБКА

На луках виросла жовта кульбабка. От вона одцвіла, й замість жовтої квіточки в неї з’явилася біла шапочка. У шапочці багато пуши­нок. Стеблинка промовляє до пушинок:

— Як тільки подме вітер — летіть, вибирайте вологий грунт і сі­дайте. Пускайте корінчики й ростіть.

Пушинки не барилися, сідали на хвилю вітерця й розліталися по луках.

Та ось пухнаста Шапочка кульбабки побачила на небі чорну хмару. Злякалася Шапочка. Склала свої пушинки, як парасольку. Побралися пушинки одна за одну. Повіяв вітер, закружляв вихор, але біла шапоч­ка стоїть, не пускає жодної пушинки.

— Не летіть зараз, — каже їм Шапочка. — Занесе вас буря у воду чи болото — пропадете.

 

Из книги «Сердце отдаю детям»

В.А. Сухомлинский, Киев, «Радянська школа», 1981 г.

 

Синее небо, зеленые вербы, белые хатки

Все отразилось в воде.

Я стою перед голубым зеркалом,

Передо мною далекий, бесконечный мир.

Там и алый закат, и облачко белое,

Там мерцает звезда, и над дорогой далекой

В небо взлетела птичка – прощается с солнцем.

Только музыка своя в этом удивительном мире:

Слышите, кто-то рукой прикоснулся

К толстой струне, и запел голубой небосвод,

Вербы запели и хатки запели.

Эту музыку слышу я только в вечернем пруду,

когда солнце пожар зажигает за морем вдали,

когда белые голуби спешат на ночлег,

а летучая мышь чистит лапки в дупле.

Когда ветер, уставший за день, прилег отдохнуть

в потемневшем овраге.

 

Варя.

 

У сосны под корою тысяча струн,

Дятел сидит на верхушке сосны.

Стукнет клювом по верхней струне,

Еле слышно струна звенит.

Ближе к солнышку – тоньше струна,

А у самой земли струна – не струна.

У земли колокол тихо гудит,

Медный колокол – под красной корой.

Прыгает дятел, откроет струну,

Клювом ударит, струна зазвенит…

Лес поет, а дятел уже

Ищет другую струну.

 

Шура.

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *